РОМАН КОЛЯДА: «ДО ВИХОДУ ДРУГОГО АЛЬБОМУ ГОТУВАВСЯ ВПРОДОВЖ ЖИТТЯ...»

Другий альбом музикант (а також поет, журналіст радіо «Ера-FМ») Роман Коля¬да назвав французьким... На обкладинці ж зазначено: «Танець любові та розлуки». Презен¬тація відбулася 26 квітня цього року в Будинку актора.

Роман поціновує імпровізацію, проте не приховує свого здивування, коли його музику називають джазовою. Його твори унікальні вже тільки через те, що він ніколи не віддає їх паперовим аркушам: почувши «пахощі» нової мелодії, починає «вгравати» їх у свої руки. Музику цього непересічного творця неможливо прочитати — здається, вона народжується передусім для того, щоб нею дихали, всотували її ніжність.

Про «особливості створення альбому № 2» і творчості як такої розповідає автор «Погляду в небо» (перший альбом музиканта) І «Танцю любові та розлуки» Роман Коляда.

— Романе, в анотації другого альбому зазначено:«Грудень 2008 — квітень 2009». П'ять місяців — це багато чи мало для створення, сказати б, чергового звіту? Як почуваєтеся під час записів?
— До виходу другого альбому (до речі, як і першо¬го) готувався впродовж всього життя. З грудня до квітня тривала студійна та виробнича стадії. Дякую за цей альбом передусім Богові. Без Нього не було б ні світу, ні ме¬не, ні музики. Так, світські закони вимагають від сучас¬них «деміургів» окреслення їхніх авторських прав, утім, особисто я почуваюся посередником між Небом і музи¬кою, а не автором. Як столяр, який повинен опікувати¬ся гостротою свого долота, намагаюся дбати про вправність пальців і тверезість розуму — мушу бути гото¬вим транслювати ті мелодії, які до мене приходять. Я — інструмент.
Коли музиканта надихає муза, він — творець, а не інструмент. Муза Романа Коляди — його дружина Галина...
- «Галина» — так я назвав одну з мелодій нового альбому, хоча написав її 1997 року — ще за 11 років до ви-ходу «Погляду в небо». Так, це присвята моїй дружині, якій я надзвичайно вдячний за те, що вона мене нади¬хає, терпить мою «побутову своєрідність» і скеровує віддавати людям ту музику, яку граю.
- Ваша музика, особливо другого альбому, надзви¬чайно жіночна: в ній помітна якась незбагненна жіноча зрілість, душевність, лагідність. Чи не дорікають вам цим?
- Нещодавно слухав одного мудрого проповідни¬ка... Він говорив: «Духовні геноми людей різняться залеж¬но від статі. Головною жіночою ознакою людського гено¬му є вірність, чоловічою — відповідальність». Сподіваюся, шо в буденному житті, заробляючи гроші й дбаючи про дітей, дружину, дім, я реалізую свою відповідальність, а в музиці, яка все життя звучить у мені, — вірність тим обра¬зам, що їх вона приносить у мою душу.
Дедалі частіше мене запитують, мовляв, чому «Та¬нець любові та розлуки»? Таку назву запропонував про¬дюсер Василь Дорощук, з яким ми працюємо вже не один рік. Василь Карпович узагалі ніколи нічого не нав'язує, проте його пропозиції практично завжди зна¬ходять відгук у моїй душі. Так ми разом придумали назви кількох композицій: «Танець любові та розлуки», «Ніжний смуток», «Катарсис».
- П’єса «Катарсис» — наймісткіша, порівняно з іншими: по-перше, триває понад сім хвилин, по-друге, до її виконання ви залучили колег-музикантів (Олексій Смірнов - флейта, саксофон; Сергій Рибалкін — гітара; Віктор Крисько — скрипка).
- Ця мелодія народилася випадково: під час репетиції з Олексієм Смирновим. Зігравши її на концерті, ми в неї закохалися. Партії гітари й скрипки народилися вже під час студійного процесу. Тоді ми досхочу «напра¬цювалися ножицями», позаяк спершу окремо «награли» чимало гітари, саксофону, скрипки і флейти.
Загалом концертна версія цієї п'єси може тривати навіть довше, ніж студійна, бо під час концерту солісти мають більше можливостей для висловлювання.
— Кінематографічний підхід (монтажні роботи) ви застосовували вперше?
- Так, оскільки альбом «Погляд в небо» - це со¬льне фортепіано, і тоді ми добивалися цілісних вдалих дублів, майже нічого не різалося й не клеїлося.
Більшість п'єс «Танцю...» записана з першого дубля (маю на увазі передусім фортепіанний матеріал). Єдина композиція, яку під час роботи в студії я відклав насамкінець, — «Небо над островом St. Неlеnа». Проте і її потім зіграв з першого ж разу. Іноді цікавляться, кому я присвятив цей твір? Якось журналістка Олена Сухорукова брала в мене інтерв'ю, а наступного дня, згадуючи спілкування з нею, я почув нову мелодію й усвідомив, що вона прийшла завдяки Олені, тому в анотації зазна¬чив її ім'я.
Поза тим, слухачі не раз зауважували, що моя му¬зика кінематографічна, однак я не домагаюся сформува¬ти таку її чесноту зумисне.
-А п'єсу «Після кохання» присвятили Моніці Белуччі...
- Мене вразила французька стрічка «Квартира», в якій Моніка грає разом із Венсаном Касселем і ще цілим товариством класних акторів. Вона створила надзвичайно зворушливий, навіть трагічний образ, вона і її героїня мене приголомшили. Після титрів я сів за синтезатор і зіграв п'єсу... Вона фактично одразу зазвучала в тому вигляді, в якому нині представлена в альбомі.
- Мало хто з колег-музикантів і шанувальників вашої музики знає, що ви не пишете нот своїх творів...
- Так, я оминаю спілкування з папером: почувши чи «відчувши» мелодію, одразу сідаю за інструмент. Тре¬ба визнати, через це під час запису «Танцю...» я потрапив у власноруч створену пастку. Кілька років тому, протягом однієї ночі, я записав, так би мовити, перший не¬офіційний альбом — «Trinity». То була чиста імпровізація. Василь Карпович, переконав мене в тому, що дві компо¬зиції з цієї «збірки» («Початок нескінченного» і «Відлун¬ня вічного») варто перенести в «Танець...». Я був ошеле¬шений: «Повторити імпровізацію?!». Не скажу, що мені вдалося повторити себе, тішить інше - я вдруге поцілив у те смислове поле, в якому одного разу побував.
-Зазвичай ви працюєте із синтезатором і тільки під час концертів і записів сідаєте за фортепіано, чи не так?
-Не зовсім, мої домашні інструменти — синтеза¬тор «КОRG» та піаніно Україна 50-х років минулого століття. Стоять у різних кімнатах і що ближче під рука¬ми за те й сідаю, коли «находить». Оскільки «находить» у різний час, то «KORG» стоїть просто біля ліжка. А під час запису «Танцю...» ми знову скористалися роялем студії «АркадіА»: це стара, але хороша «Естонія». Так, ми з продюсером намагалися для другого альбому знайти кращий рояль, проте дійшли висновку, що впізнаваність звуку, задекларованого в першому, важливіша.
Не так давно я «освоїв» новий інструмент — мело¬дику, її акордеоноподібний звук, по суті, визначив французький характер другого альбому. Василь Карпо¬вич наполіг на тому, щоб французький акцент був голо¬вним у «Танці любові та розлуки».
- Утім, на презентації 26 квітня під час виконання «Вечора перед зустріччю» і «Самотності в Парижі», де в записі звучить мелодика, ви скористалися майстерністю баяніста, чи не так?
-Так, на презентацію ми запросили баяніста Во¬лодимира Куриленка. За щасливим збігом він у квітні перебував в Україні (Володимир багато працює в Гол¬ландії). Поєднання фортепіано і баяна може когось збентежити. Не приховуватиму, я сам, споглядаючи фо¬то з концерту, продовжую дивуватися. Однак яке це зву¬чання! Випереджаючи ваше запитання, мовляв: «А хто йому написав ноти?», скажу, що під час концерту Воло¬димир грав, вивчивши запис на диску, фактично імпровізував. До речі, як і ті музиканти, з якими ми за¬писали п'єсу «Катарсис»: кожен намагався відчути настрій мого твору й за допомогою свого інструмента відтінити його.
- До створення другого альбому ви долучили й художника...
Фантастичним подарунком долі вважаю співпрацю з Вадимом Найдюком. Його картина з Ейфелевою вежею і парою закоханих — ідеальне живописне доповнення мого «музичного звіту № 2». Дівчина з фо¬тоапаратом, зображена художником, бентежить серця багатьох... До речі, і «спіраль» під диском, і «наплив» на форзаці — усе це фрагменти живописних робіт Вадима. Спершу ми намагалися втиснути картинку в тра¬диційний квадрат, однак збагнули, що матеріал диктує свою форму. Саме робота Вадима Найдюка й спрямува¬ла нас до формату для «подарун¬кового» варіанту, так завного «Спешиал едішн» який мож¬на буде придбати тільки на концертах. Буде й звичний, «бюджетний» пластик, який продаватиметься у мережах розповсюджувачів.
—Наклад другого альбому?
- Як потужність двигуна у Ролс-Ройса, «достатній». «Погляд в небо» став найпродаванішим ук¬раїнським інструментальним альбомом, «Танець...», сподіваюсь, буде не менш затребуваний.
-Чия оцінка вже стала для вас одкровенням ?
-Надзвичайно ціную увагу Олексія Когана. Він написав анотацію до мого першого альбому, а, дізнав¬шись про вихід другого, переслухав «усе від першої до останньої ноти» (його слова), зателефонував і щиро привітав з хорошою роботою, а ще коротенько про¬аналізував мало не кожну композицію.
Попри те, що я не зараховую себе до джазових му¬зикантів, стосунки зі світом джазу підтримую. Кілька композицій із «Танцю...» виконав на фестивалі «Зимові зустрічі пам'яті Євгена Дергунова» (організатори прово¬дять фестиваль на базі Школи джазового та естрадного мистецтв). Одразу після виступу до мене підійшли джа¬зові музиканти, серед яких був і акордеоніст Костянтин Стрєльченко, висловлюючи своє захоплення почутим.
—Які зали, на ваш погляд, ідеальні для концертів?
- Свою музику вважаю камерною, тому, напри¬клад, зал Будинку актора (180 місць) для мене практич¬но ідеальний. Восени на його сцені планую зіграти ще один концерт. Тоді ж, сподіваюсь, відбудеться невелич¬кий тур заходом України, хотів би завітати й до вже рідного Харкова. На мій сайт час від часу «заходять» ша¬нувальники фортепіанної музики з української діаспори в Америці й Канаді. Тож, можливо, географія концертів розшириться...
—Якось ви сказали: «Вважаю, що від божевілля ря¬тує тільки почуття гумору та віра в кращі риси людей (якщо ця віра одягнена в бронежилет)». Не змінили своїх поглядів?
—Оскільки я ще не весь свій ідеалізм розгубив, то, які раніше, бачу в людях передусім найкращі риси. Втім, мене не оминають розчарування. З одного боку, ідеалізм і наївність — це те, над чим сучасне суспільство кепкує, а з другого — музикант (особливо той, який головними вважає творчі інтереси, а не комерційні), не маючи наївності, не подарує людям щось воістину справжнє. Безпосередність відчуттів, незаплямованість сприйнят¬тя світу і людей — першочергові чесноти митця. Тішуся надією, що, бодай зрідка, мені вдається зберігати не ска¬ламученими ті озерця душі, з яких народжується моя му¬зика. Однак, правильним є і зворотне: допоки в мені звучить така музика, допоки люди їй вірять, доти в моїй душі залишаються чисті джерела.

Лілія Бондарчук Фото: Андрій Авдошин

На головну